Щоб відчути дихання часу, атмосферу давно минулих днів, дізнатися про найцікавіші долі і характери вчених-медиків, про їхні стосунки між собою і ставлення до студентів, я вирішив поговорити з викладачами медуніверситету, з професорами старшого віку, які тримають у пам’яті спогади про тих, хто вчив їх багато років тому. Найцікавішим знавцем такої „живої“ історії виявився професор кафедри оториноларингології Олександр Кіцера.

Він розповів про видатного мікробіолога Максима Музику, який був прикладом самопожертви у науці. „Протягом тривалого часу у деяких регіонах України, зокрема, у Галичині і на Волині, - розповідає Олександр Омелянович, - була поширена тяжка хронічна недуга дихальних шляхів - склерома. Часто-густо люди могли дихати лише через вставлену до трахеї трубочку. Це постійна загроза смерті. Щоб довести здатність склеромної палички передаватися від людини людині, Максим Максимович вирішив викликати склеромну хворобу у себе. Разом з учителем до експерименту вдалася його вірна послідовниця Клавдія Петрівна Губіна. Протягом тривалого часу вчені щоденно пошкоджували у себе слизову оболонку носа і втирали насичену культуру склеромної палички.

- І захворіли?

- Ні. Ми й і донині не знаємо усіх таємниць цієї хвороби, зокрема факторів, які сприяють зараженню. Але на той час (сорокові роки минулого століття) усі були впевнені, що від хворого на склерому може заразитися кожен...

Олександр Кіцера вступив до Львівського медичного інституту у 1948 році. Дивна історія трапилася з його однокурсником Володимиром Базаровим. Його, уродженця Луганщини, вперто російськомовного, хотіли виключити з інституту за... український буржуазний націоналізм. Володя був старостою великої, як шпитальна палата, кімнати у гуртожитку на нинішній вулиці Винниченка. Це був 1949 рік. У ту ніч, коли було вбито комуністичного письменника Галана, один з хлопців поїхав у село по харчі. Староста знав про відсутність товариша, але не доповів про це у ректорат. Богу духа винного луганчанина виключили з комсомолу, з інституту. Але цю процедуру мимоволі перервав... Микита Сергійович Хрущов. Він зібрав у Львові комсомольський актив і дав рекомендацію спиратися в ідеологічній роботі насамперед на вихідців з тих областей, де ще живий дух молодогвардійців...

Найчастіше ветерани інституту, та й значно молодші викладачі, згадували легендарну постать вченого-онколога Гаврила Парфентійовича Ковтуновича, колишнього члена партії боротьбістів, а потім есерів, репресованого більшовиками. Олександр Кіцера пригадав, як складав у нього іспит із загальної хірургії:

- Писати шпаргалки на цей іспит не було сенсу. На поличці кожної тумбочки, за якою готувалися до відповіді студенти, лежала книжка - підручник Руфанова, яким дозволяли користуватися. Я відповів добре, не знав лише одного із способів перевірки якості гіпсу. Професор наказав: „Йди почитай...“ Коли відповів вдруге, сподівався на „трієчку“. Але професор похвалив мене і поставив „відмінно“. Він вважав, що головне для студента - вміння знайти потрібний матеріал. Під кінець п’ятдесятих років професора Ковтуновича „добровільно-примусово“ записали до вечірнього університету марксизму-ленінізму. Коли прийшла пора здавати іспит, професор приніс з собою дві торби літератури. „Нельзя, профессор!“ „Как это нельзя, - здивувався Гаврило Парфентійович. - Я ведь разрешаю студентам пользоваться на экзамене книгой...“.

Не маю змоги докладно переповісти усі спогади Олександра Омеляновича. Згадував він професора-фармаколога Юрія Петровського. Для кожного потоку студентів професор демонстрував дію етилового спирту. На лекцію приносили гарного півня з інститутського віварію. Йому давали дзьобати хліб, змочений етиловим спиртом. Студенти могли бачити усі етапи сп’яніння півня - від неадекватної постави до недоречного кукурікання. Потім півень починав гасати аудиторією і вся група завзято його ловила...

Патологоанатомію викладав красень-професор Михайло Войно-Ясенецький. Щонайменше половина студенток була у нього закохана. Запитання студенти ставили у письмовій формі. Одного разу професор мимоволі зачитав записку від однієї студентки: „Хотіла б померти, щоб при розтині ваші руки торкалися мого тіла...“.

Кабінет професора кафедри загальної гігієни і екології Ірини Даценко (вона була невтомним збирачем історії медуніверситету) нагадує куточок музею її наставника, колишнього завідувача кафедри Власа Мартинюка. Ось невеличкий фрагмент з її спогадів:

- Вже у той час Влас Захарович був великим новатором. Він вважав, що зі студентом треба вести діалог нарівні, як із завершеним лікарем. На екзаменаційні білети дивився, як на якийсь анахронізм. Він волів вести зі студентом вільну бесіду, цікавився не лише засвоєнням певної суми знань, а й поглядами на життя, на медицину, на гігієну... Студенти його не боялися, вони його поважали. Влас Захарович вважав, що кожен студент для виконання практичних завдань повинен мати окреме робоче місце. Той, хто достроково виконував практичні завдання, відмінно засвоював обов’язкові предмети, мав вільні дні для поглибленого засвоєння тих дисциплін, які стануть головними у його медичній практиці...

Заступник декана стоматологічного факультету кандидат медичних наук Володимир Гриновець отримав громадське доручення - зануритися в архіви, щоб збагатити вже написану історію медуніверситету. Професори-диваки були у всі часи. Скажімо, за Австрії один з професорів приймав іспити у компанії свого улюбленого собаки, який тихо-мирно лежав на підлозі... Інший професор не допускав до іспиту студентів, які не були одягнені у фрак... А за Польщі деякі професори, завідувачі кафедр, вимагали від асистентів письмової присяги на абсолютну вірність. Ні, не настановам Гіппократа, а їм особисто... Асистенти, які наймалися на роботу до професорів, зобов’язувалися не тільки сповідувати їхні наукові засади, а й доповідати їм про усі розмови, які вони почули на кафедрі. А ще з кількох спогадів я дізнався, що дуже знані професори не завжди сповідували здоровий спосіб життя і пильнували своє здоров’я. Фізіолог професор Анатолій Воробйов не міг приборкати своєї гіпертоніїі, і часом його лекції продовжував асистент. Завідувач кафедри анатомії професор Анатолій Любомудров мав таке черевце, що не міг побачити власні калоші... Чимало професорів не могли, та й зараз не можуть утримуватися від куріння. Скажімо, той же доцент Музика мав три люльки, одну курив, дві інші “відпочивали”. Це тільки часточка “живої” 220-річної історії медуніверситету.

На фото: На цій картині художник Любомир Медвідь зобразив зібрання професорів 9 вересня 1894 року. Професор Генріх Кадий (у центрі) зачитує цісарський акт про друге відновлення медичного факультету Львівського університету.

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ