Леопольд фон Захер-Мазох і Станіслав Лем, Григорій Явлінський та Юрій Башмет, Роман Віктюк і Леонід Ярмольник - усі вони родом із міста Лева.

Розпочнемо з щирого зізнання, яке свого часу зробив Станіслав Лем, письменник-фантаст зі світовим ім`ям: "Аж до самої гімназії я був не дуже самостійним і, якщо не вважати ближніх околиць, погано знав Львів..."

Лем, який народився у місті Лева і прожив у ньому до 1946 року, як ніхто інший, судячи з його роману "Високий замок", усе-таки знав, відчував галицьку столицю і згодом яскраво описав свої дитячі враження про древнє місто. Сьогодні, на жаль, багато львів`ян не те, що своєї околиці, але навіть рідної вулиці й сусідів у будинку не знають. Тим часом львівська земля насправді явила світу цілий сонм видатних особистостей...

Екскурсії малого Леопольда по в`язницях

Наприклад, той же Леопольд фон Захер-Мазох теж народився і до переїзду дванадцятирічним до Праги ріс у Львові. Напевно, для багатьох залишається загадкою, звідки австрійський письменник, який писав німецькою, так добре знав українську мову і традиції нашого народу. Виявляється, від народження Леопольд був таким хворобливим, що лікарі побоювалися за його життя. Тому батьки віддали сина годувальниці - українській селянці з містечка Винники, що біля Львова. З її молоком Леопольд засвоював мову і любов до землі, де народився.

Дослідники творчості Захер-Мазоха мають певні думки щодо того, як в уяві письменника виникло поняття, яке згодом отримало назву "мазохізм". Стверджують, що вразливий хлопчик змалку любив розглядати малюнки із зображеннями страти мучеників, а його батько, поліцай-президент королівства Галичини та Володимерії, часто брав сина із собою туди, де, "вибиваючи" зізнання, катували ув`язнених. Леопольд на все життя зберіг ті відчуття і згодом барвисто відобразив у своїх творах.

На жаль, сьогодні навіть не встановлено точно місце, де народився письменник. Одні стверджують, що це був будинок на нинішньому проспекті Свободи, де розмістився "Ґранд-готель", інші - що начебто на вулиці Коперніка. У ті, не настільки віддалені з історичної точки зору часи, виявляється, не було такого нав`язливого сьогодні звичаю чіпляти різні таблички на кшталт: "Тут був..."

Він так і не повертався

Та повернімося до Станіслава Лема. Відомий фантаст народився 1921 року в родині львівського лікаря. Одержав добру освіту, вивчав медицину у Львівському медінституті, а в роки німецької окупації працював газозварником.

Після війни, в ході здійснення сталінського плану вирівнювання польсько-українського кордону і переселення людей, Лем переїхав до Кракова, де і прожив до смерті в березні позаминулого року.
Чи став би Станіслав Лем письменником-фантастом, якби залишився жити у Львові? Хто знає. Але саме в Кракові, древній колисці й резиденції польських королів, побачили світ його знамениті "Соляріс", "Повернення із зірок", "Книга роботів", "Кіберіада" та багато інших творів.

Вражає те, з якою теплотою оспівав Станіслав Лем місто свого дитинства та юності. А проте, виїхавши зі Львова, він жодного разу так і не повернувся сюди.

Десь у другій половині 90-х у Кракові мені поталанило взяти інтерв`ю у живого класика фантастики. Пригадую, на запитання, чому він не хоче приїхати до Львова, Лем відповів, що, по-перше, його ніхто туди не запрошував, а по-друге, такі відвідини дуже роз`ятрюють душу. Львів, за словами видатного поляка, для нього назавжди буде, як перша любов. Нам би з таким пієтетом ставитися до рідного міста!

Місто зі "стійким народом"

Всесвітньо відомого режисера Романа Віктюка представляти зайво. Втім, у його долі, як і в знаменитих архітектурних зразках львівської сецесії, є стільки зиґзаґів і примхливих поворотів, що сміливо можна стверджувати про певне інтимне споріднення майстра та його рідного й найулюбленішого міста. В одному з незліченних інтерв`ю Віктюк так відповів на запитання, як він може пояснити сплеск талантів та геніїв на одиницю площі Львова:

- Справді, там народилися і росли титани. Думаю, з двох причин: одна - усе-таки місто розташоване на перехресті культур, усіх європейських доріг і всіх вітрів... Ну, а друга - трагізм Львова, страшна кількість засланих і висланих, нескінченні тюремні черги. Це не минає, виховує. Там стійкий народ...

З приводу стійкості особливо хочеться підтримати Романа Григоровича. Однак вона, ця стійкість, зокрема, виявляється й у дурості та ницості місцевих чиновників - особливо, коли йдеться про високу культуру. Багато львівських інтелігентів червоніють і сьогодні, згадуючи спробу чиновників заборонити одну з вистав маестро "Давай займемося сексом!" Пригадується, цю заборону підігріли заклики деяких церковних ієрархів бойкотувати постановку. Слово "секс" у назві спектаклю, бачте, зачіпало добропорядне пуританство церберів від влади і церковного амвона!

Тоді, слава Богу, це зіграло злий жарт із самими ініціаторами заборони: львів`яни виявилися мудрішими і вищими від своїх поводирів, спектакль таки відбувся, театр був переповнений, а бурхливі овації лунали сардонічним сміхом над обмеженістю чиновників. Водночас Віктюк не був би геніальним режисером, якби не використав цей епізод. Йому, власне, і силуватися не було потреби - кожен заборонений плід солодкий.

Насолоджуючись грою акторів театру Віктюка, іноді ловиш себе на думці, що маестро цілком умисно епатує суспільство. Однак, як і всякий галичанин, особливе задоволення він отримує, знущаючись саме над чиновницької глупотою. Так, якось Роман Григорович привселюдно заявив, що не поїде до Львова доти, доки бюрократи з міськради не відремонтують дах на будинку, де живуть його родичі. І що ви думаєте? Відремонтували без зайвих нагадувань! Галицький істеблішмент боїться не стільки критики, скільки висміювання.

Допоміг український акцент

Леонід Ярмольник зовсім недавно разом із багатьма відомими нашими земляками святкував 750-річчя Львова. Слід зауважити, що акторський талант Ярмольника проявився саме в нашому місті, адже ще в шкільні роки він відвідував театральну студію при Львівському народному театрі.

У "львівському періоді" житті Ярмольника була історія, яку він запам`ятав надовго. Його батько був військовим і часто переїжджав з гарнізону в гарнізон, а, опинившись у Львові, тут же пішов у запас. Після смерті батьків військове відомство намагалося відібрати в Леоніда "відомчу" квартиру. Відвоювати житло допоміг йому тоді автор цього матеріалу, звернувшись як власний кореспондент солідної київської газети до командувача Прикарпатського військового округу, а потім представляючи інтереси актора в суді. Загальними зусиллями вдалося відстояти справедливість. Ця історія, як стверджує Леонід Ярмольник, залишила в його пам`яті добрі спогади про львів`ян.

А в артистичній долі актора був курйозний випадок, що має опосередковане відношення до міста його юності. Так, закінчивши середню школу у Львові, Ярмольник вирішив поступати у тоді Ленінградський театральний інститут. Однак підвів його... український акцент. Московське училище ім. Щукіна було не настільки перебірливим, тож Леонід став його студентом. Як виявилося, це було до кращого, адже в столиці, за словами самого актора, можливостей значно більше. Можливо, саме тому ми знаємо сьогодні Ярмольника (людину з вулиці Стрийської у Львові) як "людину з бульвару Капуцинів" та за багатьма іншими ролями у кіно.

Слюсар-електрик із "Райдуги"

Григорій Явлінський, звісно, виділяється з цієї колоритної низки імен, підкреслюючи розмаїтість і яскравість львів`ян-знаменитостей. Відомий російський політик, віце-прем`єр почилого в Бозі СРСР, професор, автор програми економічних перетворень, що ввійшла в історію за назвою "500 днів".

Однак, виходячи за рамки теми ностальгічних заміток, ми повідаємо читачам історію возз`єднання двох сердець, так би мовити, love-story по-львівськи. Отже, кінець війни, молодий офіцер Олексій Явлінський, повертаючись із Німеччини додому, вирішив завітати до родичів у Львів. Їх на ту пору, на щастя, вдома не виявилося, тож він подзвонив до сусідів... Двері відчинила молоденька, вродлива дівчина Віра. А за місяць вона стала дружиною Олексія.

Віра Наумівна й Олексій Григорович прожили в любові та злагоді довге і щасливе життя, а сьогодні теж разом спочивають на Янівському цвинтарі. От така сімейна історія.

Життя у Львові не пестило молодого Григорія. У дев`ятому класі він змушений був перейти на вечірнє навчання і влаштуватися слюсарем-електриком на гутній фірмі "Райдуга".

- Трудове загартовування, - говорить він в одному з інтерв`ю, - дуже допомогло мені в навчанні та й у житті загалом. У цьому є особлива радість - майструвати що-небудь своїми руками.

У Львів Явлінський (утім, як і всі наші герої) закоханий давно й остаточно. Він чудово знає не тільки центральну частину міста, але й мальовничі околиці. Григорій Олексійович якось поділився своїми враженнями про теперішній Львів. Повідав, між іншим, і про те, що був шокований, побачивши по телевізору, як унсовці палили прапори Росії, Польщі та Румунії.

- Я не міг у це повірити, - говорив він, - і тому уточнював цей факт у своїх львівських знайомих. На жаль, це настільки не відповідало духу того міста, котре живе в моєму серці й пам`яті, що тоді я дав собі слово ніколи не відвідувати Львів з офіційними візитами.

І справді, після того Явлінський буває в нашому місті у свого молодшого брата Михайла та на цвинтарі тільки як приватна особа.

P.S.

Я згадав лише кількох знаменитих львів`ян і деякі маловідомі епізоди з їхнього життя. Цей ряд, звісно, значно довший - всіх не перелічити. А поєднує їх одне почуття - любов до свого рідного міста. Вони, як висловився Віктюк, - однольвів`яни.

І ще один момент. Нинішнє покоління львів`ян, звісно ж, у боргу перед своїми відомими земляками, які примножують славу міста. Не так часто, як би цього хотілося, ми згадуємо, наприклад, Олега Пацюка, Юрія Башмета, Богдана Ступку, видатних спортсменів Чукаріна, Брумеля, Ледньова... На жаль, частіше звучать імена крикливих поп-дів і фронтменів, нардепів, політиків, бізнесменів та (ба!) кримінальних авторитетів.

До слова, у Львові є вулиці Вашинґтона, Лінкольна, навіть Дудаєва, але, на жаль, нікому невтямки увічнити пам`ять того ж Лема. Ми навіть не спромоглися назвати вулицю на честь Ігоря Білозора! І справді, що маємо - не шануємо...

Вам, шановні читачі, ніколи не спадало на думку, чому це ті, хто живе у "спальних" районах великих, а особливо стародавніх міст, вирушаючи до центру чи повертаючись, найчастіше говорять "поїхав-приїхав у місто"? У всякому разі, ті львів`яни, які змінили місце проживання, згадуючи Львів, завжди говорять про його історичну частину. А може, справді древнє місто заспокоює і гріє душу, як старовинні намолені вервиці?